Недавно телефонував мій друг Володька. Він уже вісім років не матюкається. Ми колись сиділи за однією партою. Потім він усе життя — електрозварник. На такій роботі важко вісім літ стримуватися, а от він зумів. Тим і похвалився.
Як довго не матюкаєшся, хоч-не-хоч, згадуєш якісь інші слова і складаєш із них щось несподіване. І от він спитав, чи не знаю я, куди ми діваємось. Він і раніше не говорив банальностей на зразок "отак воно в жизні буває", а тут — спитав про це. Я попросив уточнити запитання. І він пояснив, що зараз нас уже нема — таких, які ми були, коли рятували калюжу, — і чи я пам"ятаю про це.
Половини нашої річки майже не стало
Аякже! Річка, на якій ми з ним виросли — з тих річок, що позначаються на карті пунктиром. Бо влітку вони у верхів"ях пересихають. Ми не знали цього до якогось часу. Це був саме той час, коли все вперше. Хто ж знав, що так буває завжди. І от раптом ми побачили кінець світу: половини нашої річки майже не стало. Лиш калюжа, де плавала всяка живність: мальки карасів, пуголовки, жук-плавунець і водяні блохи-дафнії. І ми взялися їх усіх урятувати. Узяли відро й цілий день переносили калюжу на велику воду, де не пересихало.
Ось що Володька мав на увазі. Ми тоді справді були хороші. Але майже не нагадували собі про це потім. Бо з нами згодом сталося щось подібне — як із тими пуголовками. Нас так само посадили у велике відро й перенесли з берегів тієї річечки ось сюди, де живемо тепер. Можливо, наші батьки таким чином урятували нас від пияцтва, бідності, безвиході й пересихання річки. Це прикро, бо вийшло так, ніби ми врятовані для того, щоб самі вже не могли більше нікого врятувати. Ось чому про це не згадуємо. Хіба що — коли кидаємо лихословити.
5 
1
Коментарі
11