Не знаю, як розказати, щоб вийшло саме так, як насправді було, але недавно я прожив дивовижний день. Мотався по Києву й при тім мав чудне відчуття, ніби сиджу на коні. Гнідий колгоспний кінь. Без сідла. Спокійний (плохенький, кажуть у нас). Тепла шия під гривою.

Він — був. Враження не зникало навіть у натоптаному вагоні метро. Я сидів на коні, його ніхто не помічав. Мене навіть непокоїло: як вони не чують запаху коня? А коли почують, що буде? Та нічого не було. Ні, було, але це інше.

Щоб ви знали, я шпінгалет, зріст — метр шістдесят чотири. Це має значення, коли їдеш у метро, бо треба пропхнути голову під чийсь лікоть і спитати, чи там виходять. Вони ж на тебе кривляться, як середа на п"ятницю. А тут спокійно питаю їх згори, аж навіть нахиляюся, і вони слухняно мене пропускають. І якісь вони зовсім не злі. І на роботі те саме. Уїдливий Матвєїч питав знизу: "Шо ти такой сосрєдоточений?!" і теж не помічав, де я. І якось шкода їх усіх. А ще цікаво: я й не знав, що у наших дівчат так круто вигнуті спини. Якщо згори, з коня, дивишся на дівчину крізь виямку між її лопатками, то самої спини не видно — точнісінько, як ото з дарницького берега не бачиш Дніпра, а одразу — округлі печерські пагорби. Отак воно.

Уїдливий Матвєїч питав знизу: "Шо ти такой сосрєдоточений?!"

А ввечері я повільно (ця їзда у нас зветься тюпачок) проїхав через двір, піднявся ліфтом на сьомий поверх і аж там, уперше за весь день, зіскочив з коня. Не дивлячись йому в очі, провів рукою по шиї під гривою і, не озираючись, пішов до хати. Я знав, що завтра його не побачу. Бо знайомий ветеринар сказав: "А ви, дядьку, пийте більше кави, то й на слона сядете!"

Мабуть, правда. От люди, не шкода їм чужих коней!

×