Ексклюзиви
Четвер, 28 грудня 2017 17:32
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Компас

Колись давно у мене був компас. Не знаю, звідки взявся й де потім подівся той командирський навіга­цій­ний прилад системи капітана Адріанова — чорний ебонітовий кор­пус, а під склом — стрілка з маленьким трикутним наконечником, що світився в темряві лимонною краплею фосфору. Стрілка якийсь час тремтіла, немов принюхувалась, перед тим як показати на північ. Це здавалося дуже важ­ливим: аякже, коли в тебе є щось отаке, то ти не заблудишся й знайдеш дорогу серед ночі, бо стрілка точно покаже тобі північ, а далі вже сам зорієнтуєшся.

Хоча, якщо подумати, все це — тільки самообман, без ніякої практичної необхідності, оскільки світ тоді був ще невеликий і компактний. А північ наочно й конкретно починалася одразу за нашою хатою, з того боку, де на стрісі ріс зелений мох. А якщо пройти стежкою поза городами в береги, то звідти вже й неозброєним оком видно оту саму північ — у тумані, там, де Лозовий Яр. Туди й показувала магнітна стрілка, хоч і без неї там усе стояло на своєму місці. При тому наявність компаса все одно зачаровувала.

Між іншим, згодом, в армії, мені видали точно такий, тільки казенний. І я користувався ним цілком рутинно й механічно — для того, щоб вивести свою радіорелейну станцію в заданий район, розгорнути її там і вийти на зв'язок. Так доводилося робити не раз. Одначе, це зовсім не запало в душу, на відміну від вищезгаданих давніших часів.

Підозрюю, що ота давня зачарованість насправді була передчуттям втрати дому. А за компасом на такий випадок ховалася надія на порятунок. Згадую про це іноді, при якійсь нечастій нагоді. От як, наприклад, перед Новим роком, коли ми всі трохи самотні перед судьбою, і нам ніби ненадовго прощається наївність наших надій.

Зараз ви читаєте новину «Компас». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода