Колись давно я працював при театрі. А це таке місце, що воно, так само, як і редакції ЗМІ, притягує до себе із зовнішнього світу особливий контингент людей. Контингент нечисленний, зате колоритний. Тут — шукачі правди, невизнані драматурги, носії одкровення або ті, хто знає простий і надійний спосіб порятунку людства. Од когось такого краще сховатись, коли його бачиш, тільки ж спробуй вгадай, що він — саме з тих.
Прикметно, що в самому театрі таких екзальтовано-заклопотаних людей майже нема. Тут просто роблять своє діло, не забуваючи про техніку безпеки. Ну, дехто забуває. Скажімо, у мене був приятель-актор, який в молодості грав Гагаріна, а далі якось враз перейшов на ролі класично-простодушних дядьків. Це його гнітило й він не раз промовляв трагічним баритоном: "Мені ще є що сказати людям!" Найгірше, коли сам у такі свої слова віриш — він рано вмер, а "люди" й не взнали, що такого їм не було сказано.
Одначе, повернусь до згаданих на початку людей зі сторони, заворожених ілюзією театру. Якось прийшов до мене хлопець з круглими блаженними очима й великою головою. Назвався драматургом, який ще нічого не написав. Він шукав роботу. Яку? Хлопець пояснив: мовляв, якщо у вас в театрі є така собі малесенька комірчина, то я міг би там сидіти, схований, невидимий, і писати для вас п'єси.
Наївний, він не знав, куди прийшов. Це чортове колесо придумане так, що всі крутяться на очах у всіх і ніхто не може зіскочити, коли сам захоче, аж поки колесо не зупиниться.
Ми попрощалися. Здається, він так і не повірив, що тієї комірчини тут нема. А я його все життя згадую. Бо всі ми, якщо по правді, шукаємо тієї комірчини — так, щоб з її вікна було видно ближніх синиць, сорок або чапель, яким тобі є що сказати.
Коментарі