От загадка: нащо мені багато ключів? Щодня користуюся тільки двома. А у в'язці їх шість. Може, й більше, так щоб од людей не стидно, кажу — шість. Отже, чотири висять просто так.

Хоч і не зовсім просто так — серед них є один, яким відмикаються ворота, що їх я вже бозна-коли одчиняв, і тепер не впевнений, який із чотирьох ключів саме од тих воріт. Боюся, що викину ключі, які здаються зайвими, а виявиться — не ті викинув. От і не викидаю.

Хоча це, мабуть, слабеньке, погане пояснення — бо за останні кілька років у мене не раз була нагода перевірити, який саме ключ од воріт, а решту викинути. І я цього не зробив. Чому? Якщо над цим подумати, то бачиш, що завжди в тобі десь є така хитра думка: оті три ключі, що зосталися, — вони ж були од якихось замків і дверей, куди ти колись заходив, куди тобі було дуже треба, а тепер що? Викидати такі ключі здається нечесно.

Дверей у мене було набагато менше, ніж ключів

Ну добре, якщо вже так, то треба хоч згадати, од яких вони дверей колись були. Намагаюся згадати, а воно виходить, що дверей у мене було набагато менше, ніж ключів. І тут спливає інша тривожна думка: а якщо я просто забув про якісь двері? Таке зі мною останнім часом трапляється, що забуваю те або те. От тобі й ще одна причина не викидати тих ключів.

Недавно, коли цілий день і цілу ніч ішов дощ, я прийшов додому з-під того дощу, вже стояв на порозі. І, як завжди, два потрібні ключі загубилися між чотирма непотрібними. А внизу тим часом клацнули двері ліфта й він почав підійматися до мене на сьомий поверх. Як то буває в подібних випадках, панікуєш, і потрібний ключ довго не знаходиться, і вкотре думаєш: ну, я вас усі повикидаю, ось тільки ввійду до хати. А входиш до хати, переводиш дух, забуваєш про страх — і знов не викидаєш їх.

×