В середу зранку пішов перший сніг — настільки справжній, що й не вірилося, бо вже років два такого не траплялося. Перші снігопади були короткі, несмілі й малосильні. А цей — густий, лапатий, довгий, і од нього зробилося в світі затишно, бо природа в листопаді нестерпно порожня. А ось цей сніг у ній ворушиться, й вона стає живою, аж очам тепло.
А перед тим поховали бабу Олю. Їй було 90. І якось воно у мене з оцим снігом пов'язалося. Може, через те, що свіжі могили пізньої осені здаються недоречними й незахищеними, а тепер сніг усе це укутав, приховав.
Я на похороні не зміг бути. А от звідкись узялось ясне відчуття, що мені це дозволено, наче якийсь знак був од самої баби: мовляв, нічого, якось другим разом прийдеш, нікуди я не дінуся, ти ж знаєш, де я лежу.
Справді — знаю. Я в тій ділянці нашого кладовища всіх знаю. А от щодо того, що баба мені начебто дозволила не приїхати — це не те, звичайне в подібних випадках самовиправдання, коли сам себе дуриш, і знаєш, що дуриш. Я вже стільки разів у житті себе отак обманював і прикидався перед собою невинним, що добре відаю різницю.
Вона жила через три двори од нас, у хаті, крайній од поля, кудою до нас якраз і приходять снігопади. Баба Оля застала ще той світ, у якому не було мене, і добре знала мою матір, і нам з бабою це здавалось важливим, коли зустрічалися.
Востаннє ми з нею бачилися два місяці тому. Вона тоді вже майже не вставала й не говорила, а от захотіла чимось пригостити. Тут гріх сказати "ні", а обтяжувати людину так само гріх. Добре, що у веранді на столі лежав кавун з їхнього городу. Бачилися. Кавун не вимагає церемоній, от ним ми всі й причастилися, й баба з нами — і швиденько, і заразом пристойно. І тепер, коли в природі поменшало барв, воно згадується: синя веранда й червоно-зелений кавун на столі.
5 
1
Коментарі
1