Каліграфія

"Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного… і Оверко переміг". Інколи дуже хочеться перечитати Юрія Яновського, всі його романи, які люб­лю — "Майстер корабля", "Чотири шаблі", "Вершники". Це нібито просто зробити. У мене є другий том із пізньорадянського п'ятитомника, де всі ті романи зібрано під одну палітурку. І от береш, читаєш, і знаходиш там саме те, чого ти ждав від цього читання. І воно таке, що його неможливо переказати, бо це треба бачити очима й дивуватися, як воно зроблено.

Одначе до цього трепетного переживання підмішується ще одне препогане відчуття мимовільної участі в якомусь злочині. Бо таку прозу гріх читати в книжці, виданій грубо й дешево, немов це посібник для ветеринарів петеушного рівня. Втім, нинішні видання Яновського практично всі нічим не кращі — глянцеві обкладинки, а всередині все нагадує той самий посібник. Може, треба читати першодруки 1920-х, коли навіть посібники ще друкувалися ідеалістами з покоління Яновського. Але де тепер ті першодруки?

Якось, відносно недавно, я у відчаї взявся вивчити "Подвійне коло" напам'ять, щоб забрати собі хоч оці кілька сторінок із-під обкладинок, які їх недостойні. Але скоро покинув це діло. І не тільки через погану пам'ять, а й через те, що ця проза писалися Яновським саме для споглядання. Він, як письменник, можливо, підсвідомо належав до епохи каліграфії — ще ручної, а не машинної. Хтось колись це зрозуміє й видасть Яновського так, як годиться. Можна не сумніватися. А оцей мій нинішній жаль, сильніший, ніж личило б дорослій людині — він, можливо, стосується не тільки того, що сказано вище. А просто хочеться, щоб у нашому світі робилося гарно й правильно, а воно все не так і не так.

×