Різдво годиться зустрічати серед своїх. Коли думаю про це, згадується одна історія — хороша й водночас схожа на гріх. Це трапилося на початку 1990-х, у червні. Я був тоді в Сумах і одержав тривожні вісті з дому, де мене ждали якнайскоріше. Транспорт ходив не так, як тепер, а я ж іще хотів зробити гак через Гадяч, лиш потім їхати далі.
До Лебедина мене підкинув машиною колега, якому був чимось зобов"язаний мер того міста. От колега здав мене йому, а сам ушився. Мер сказав, що допоможе, але треба підвечеряти. Що ж, ідемо до нього додому, на окраїну міста. Хата — проста, сільська, сині віконниці, стіл під яблунею, за городом пасуться кози. Доки у дворі накривали на стіл, ми пішли в "кабінет" — комірчину, забиту книгами. Мер, як тоді бувало, — учитель за освітою і явно поет. Щоб уміститися в "кабінеті", ми ледь посунули стіл, і книжки з підвіконня випали на грядку. Там дочка господаря полола картоплю й подала нам їх назад.
Ураз я відчув себе як удома, й відчуття здавалося тим гостріше, що мій дім, куди я оце їду, саме тепер гинув, і я це знав.
Дочка господаря полола картоплю
Мер по телефону домовився про машину, й ми вийшли у двір. На столі в присмерку світилися молода картопля й цибуля. Вечеряли втрьох, зі старим батьком, він ще й зіграв на гармошці, а мер відбивав ритм двома ложками.
Підійшла машина й забрала мене, хоч і не хотілося їхати звідси, де всі свої й ніхто нікуди не поспішає проти ночі. Хоч і гріх — не хотіти їхати, а саме так і було — не хотілося.
Серед ночі, зробивши потрібний гак, мене довезли туди, звідки вранці я подався далі.
Іще через день померла моя мати. Я встиг застати її на цім світі — завдяки тому чоловікові, дім якого не хотілося покидати і який тепер згадується зі змішаним відчуттям щастя і втрати.
2 
1
Коментарі
6