Ексклюзиви
Четвер, 17 грудня 2009 19:41
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Історія заново

 

Є випадки, які все життя легко розповідалися, бо сам був героєм тих історій. Тепер вони потроху відкриваються ніби заново, і герой там вже не я.

Ось один такий випадок.

Улітку 1971 року я складав вступний іспит з української — останній і не головний. Я вже знав — мене беруть до цього вузу. Лишалося розібрати речення: синтаксис, те-се. А мені завжди легше не вчити правило, а придумати. Так і зробив. Екзаменатор — немолодий дядько, однорукий, фронтовик — аж побагровів:

— Не знаєте — то не брешіть!

Його ліва рука зібралася ставити двійку. І тут інший екзаменатор, кучерява жінка, похитала головою: "ні". Однорукий дивно закусив губу й вийшов. А вона поставила п"ятірку.

Гарна історія. Згодом я збагнув, що таке був той рік. Тоді саме оголосили про майбутнє "злиття братніх мов", і однорукий відчув себе непотрібним, от і сердився. Він скоро помер.

Не знаєте — то не брешіть!

Але на мене звернула увагу ота кучерява жінка, а вона — не хто-небудь, а знаменита інтелектуалка європейського рівня, тож я мав чим похвалитися в тій ситуації.

І ось три дні тому мені розповіли дещо про ту жінку. У 1941 році, при евакуації з Києва, вона відстала від поїзда. Я подивився в енциклопедії — їй було тоді 13 літ. І вона подалася на схід пішки, перейшла фронт, і там, дурна, сказала, звідки прийшла. Наші її, як шпигунку, посадили до табору, звідки вона вийшла вже в 15. І пережила все, що могла пережити дівчина.

Тепер історія з екзаменом здається ясною, як скло. Я там майже ні при чому. Я для тої жінки був лише дурний хлопчисько, не більше. Інша річ — однорукий колега. Він воював. Він із тих, до кого вона тікала через фронт, а вони — не зрозуміли.

Я ще не звик по-новому розповідати цю історію, через те вона, можливо, трохи плутана.

Зараз ви читаєте новину «Історія заново». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

15

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода