Історія заново

 

Є випадки, які все життя легко розповідалися, бо сам був героєм тих історій. Тепер вони потроху відкриваються ніби заново, і герой там вже не я.

Ось один такий випадок.

Улітку 1971 року я складав вступний іспит з української — останній і не головний. Я вже знав — мене беруть до цього вузу. Лишалося розібрати речення: синтаксис, те-се. А мені завжди легше не вчити правило, а придумати. Так і зробив. Екзаменатор — немолодий дядько, однорукий, фронтовик — аж побагровів:

— Не знаєте — то не брешіть!

Його ліва рука зібралася ставити двійку. І тут інший екзаменатор, кучерява жінка, похитала головою: "ні". Однорукий дивно закусив губу й вийшов. А вона поставила п"ятірку.

Гарна історія. Згодом я збагнув, що таке був той рік. Тоді саме оголосили про майбутнє "злиття братніх мов", і однорукий відчув себе непотрібним, от і сердився. Він скоро помер.

Не знаєте — то не брешіть!

Але на мене звернула увагу ота кучерява жінка, а вона — не хто-небудь, а знаменита інтелектуалка європейського рівня, тож я мав чим похвалитися в тій ситуації.

І ось три дні тому мені розповіли дещо про ту жінку. У 1941 році, при евакуації з Києва, вона відстала від поїзда. Я подивився в енциклопедії — їй було тоді 13 літ. І вона подалася на схід пішки, перейшла фронт, і там, дурна, сказала, звідки прийшла. Наші її, як шпигунку, посадили до табору, звідки вона вийшла вже в 15. І пережила все, що могла пережити дівчина.

Тепер історія з екзаменом здається ясною, як скло. Я там майже ні при чому. Я для тої жінки був лише дурний хлопчисько, не більше. Інша річ — однорукий колега. Він воював. Він із тих, до кого вона тікала через фронт, а вони — не зрозуміли.

Я ще не звик по-новому розповідати цю історію, через те вона, можливо, трохи плутана.

×