Після шістдесяти здається, що на світі вже немає старих дідів. Тобто не просто старих, а тих, що були старими за часів твоєї молодості. Щоб дожити до їхнього віку, зоставалося ще ого скільки, і через те життя було надійно довгим. А тепер вкоротилося, коли їх не стало. Одначе, хоч і рідко, вони ще трапляються.

Недавно Бог ненадовго послав мені такого сусіда по палаті. Дід на 30 літ старший од мене. Хоч насправді воно трохи не так, як у паспорті, бо колись він дописав собі зайвий рік, щоб узяли на фронт. Тепер та дописка вже не важлива. Зараз більшість дідів — на цілу епоху молодші, вередливі, вимогливі й знають свої права. А цей — інший. Він уміє нікого не обтяжувати своїми клопотами — хоч би й у такому місці, де ми з ним опинилися. То солдатська звичка: самому дбати про свої рани, доки прийдуть санітари. Оця тиха стійкість відчувалася й тоді, як він спав. І від того палату наповнював забутий затишок присутності старшого.

Він воював під Ржевом, брав Кенігс­берг і був учасником параду перемоги, один із цілої танкової бригади. А на той парад брали не нижче 170 сантиметрів. Я кажу: "Ви ж менший!" Він одбрив: "Нічого, і ви ще поменшаєте!" І закопилив губу, як уміють у них на Черкащині — замість сміятися.

А під кінець утнув таке: приїхав онук забирати його додому. Доки готували папери, дід приліг і попросив знайти пісню "Мені циганка ворожила". Через мобільний увійшли в інтернет. Бачимо, а ту пісню знає багато хто: Мареничі, Марія Миколайчук, якісь галичани, канадці. Дід слухав щоразу до кінця — і все не те. І терпець йому урвався. Він підхопився й на повний голос заспівав сам, показав потрібну версію. Посміялися — дід найменше.

Воно б і нічого, але наближалось прощання, і це здавалось нестерпним. Мене покликали. А коли повернувся, його ліжко вже стояло порожнє.

×