Ексклюзиви
Четвер, 18 лютого 2016 16:42
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Хтось із чубчиком

Не раз уже збирався написати про це — та й відкладав. Бо перше речення, те, що завжди виникає ніби нізвідки й без обдумування, здавалося не до кінця точним, а то й неправильним. Звучало воно десь приблизно таким чином: "У мене є один знайомий…". Отут і починалися клопоти з уточненням. Бо "один знайомий" — не зовсім та істота, про яку можна так сказати. Так можна — про собаку, кота чи ще когось, у кого є хоча б очі. А тут це тільки бурячок, простий собі товстенький кормовий буряк. Однак у нас із ним склалася своя нікому невидима історія особливих взаємин.

Він був викопаний восени на городі й покладений у погріб разом з іншими такими самими. І ось десь у січні чи грудні я приніс його до хати, щоб покришити на обід курям або поросяті. А потім ми подивилися й передумали, бо в нього на голові ріс густий кучерявий чубчик — живий, світло-малиновий, місцями лимонно-жовтий, а подекуди зовсім червоний. Серед зими такий набір кольорів — рідкісний і схожий на чудо. І ми повернули його назад, у погріб. Нехай там собі жде, коли земля стане теплою, а ми садитимемо город і пустимо його на висадки, на насіння. Коли люди щось отаке планують, обов'язково додають серйозну давню фразу: "Як живі будемо…". Буваючи в погребі час од часу, я зустрічаю там цього чубатого буряка, перекладаю його десь у таке місце, щоб не змерз, і кажу йому ту ж фразу. Поговорити з ним отак здається важливим, бо він — це хтось такий, хто жде весни, може, більше, аніж ти сам. А ти цими словами можеш його втішити — як старший брат молодшого. Хоча ні, старший, мабуть, таки він, бо отой його чубчик у темряві підземелля звідкись усе знає про весну й починає про неї думати раніше за тебе.

Зараз ви читаєте новину «Хтось із чубчиком». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода