Не раз уже збирався написати про це — та й відкладав. Бо перше речення, те, що завжди виникає ніби нізвідки й без обдумування, здавалося не до кінця точним, а то й неправильним. Звучало воно десь приблизно таким чином: "У мене є один знайомий…". Отут і починалися клопоти з уточненням. Бо "один знайомий" — не зовсім та істота, про яку можна так сказати. Так можна — про собаку, кота чи ще когось, у кого є хоча б очі. А тут це тільки бурячок, простий собі товстенький кормовий буряк. Однак у нас із ним склалася своя нікому невидима історія особливих взаємин.
Він був викопаний восени на городі й покладений у погріб разом з іншими такими самими. І ось десь у січні чи грудні я приніс його до хати, щоб покришити на обід курям або поросяті. А потім ми подивилися й передумали, бо в нього на голові ріс густий кучерявий чубчик — живий, світло-малиновий, місцями лимонно-жовтий, а подекуди зовсім червоний. Серед зими такий набір кольорів — рідкісний і схожий на чудо. І ми повернули його назад, у погріб. Нехай там собі жде, коли земля стане теплою, а ми садитимемо город і пустимо його на висадки, на насіння. Коли люди щось отаке планують, обов'язково додають серйозну давню фразу: "Як живі будемо…". Буваючи в погребі час од часу, я зустрічаю там цього чубатого буряка, перекладаю його десь у таке місце, щоб не змерз, і кажу йому ту ж фразу. Поговорити з ним отак здається важливим, бо він — це хтось такий, хто жде весни, може, більше, аніж ти сам. А ти цими словами можеш його втішити — як старший брат молодшого. Хоча ні, старший, мабуть, таки він, бо отой його чубчик у темряві підземелля звідкись усе знає про весну й починає про неї думати раніше за тебе.
2 
1
Коментарі