Буває, коли себе не любиш, то згадуєш свої гріхи — нинішні, а ще більше колишні, давні, там їх у мене ціле кладовище, масове захоронення гидомирних динозаврів.
Один з таких гріхів, особливо нестерпний тепер, і що далі, то нестерпніший, ось який. У ранній юності, в старших класах школи, я люто ненавидів старість. Не чиюсь — свою. Уявляв собі, що як постарію, то вже не зможу, просто перестану любити те, що люблю. Наприклад, оцих дівчат, яких дивовижно багато водилося тоді й у нас на кутку, й далі — на Башевщині, на Божках чи Сотничому. І кожна — недосяжне чудо. І ось колись настане час, що я їх не любитиму. Бо вже не треба буде. Й місячних ночей, у яких вони ховаються, не любитиму. Бо старі люди — я ж сам це бачив! — рано кладуться на нічліг, що їм той місяць.
Це доводило мене до сказу, я ненавидів і зневажав свою старість.
Дивно, що це ніяк не позначалося на моєму інтересі до тодішніх старих дідів. Я їх ще застав — класичних, хрестоматійних, довженківських. Вони ще знали, як жилось до колгоспів, воювали на трьох чи чотирьох давніх війнах. Один служив у батька Махна (хоч казав, що у батька Боженка). А ще один, колишній матрос імператорського флоту, хвалився, що самого Лєніна бачив — на мітингу в Дебальцевому (ага!).
Одначе, повертаємось до теми. Тепер я зневажаю себе тодішнього так само, як він колись зневажав мене нинішнього. Зневажаю — бо він помилявся. Бо ніщо не нікуди не зникає, а тільки стає в тисячу разів сильнішим — і місячні ночі, й світла печаль, і любов (як і тоді — здебільшого мовчки й на відстані).
І чого було не розпитаться про все у тодішніх дідів? Так хто ж знав?
5 
1
Коментарі