Ховрахи

 

Є гріхи, про які страшно й соромно згадувати, а вони не забуваються. Один із таких гріхів у мене пов"язаний із ховрахами. З тих пір, як усе це сталося, я їх більше не бачив. Може, вони й справді всі перестали жити на світі, і винен саме я.

Це такі польові гризуни, сірі в крапочку. Вони вміли свистіти. Стоїть стовпчиком і свистить, як побачить когось чужого. У "Слові о полку Ігоревім" є такий рядок: коли військо князя вийшло в дике поле, то там "повстав свист звіриний", оце, мабуть, про них. У нас за селом був пастовень, цілина — вони там водилися. Ми з хлопцями ходили їх виливати. У долині набереш відро дощової води, наллєш у нору — він і вилазить, мокрий, прямо тобі в руки. Ми їх убивали — разом з їхніми дітьми, яких там було по п"ятеро-шестеро. Це не вважалося злом, кожен тогочасний свідомий школяр мусив знати, що ховрахи — шкідники, бо крадуть колгоспне зерно. Так учили в школі, а я був, на жаль, добрим учнем.

Я вбив їх, мабуть, кілька десятків.

Я був, на жаль, добрим учнем

Потім уже їх не бачив, бо пастовень розорали й їм не було де жити. Я тоді вже знав, що зерна в колгоспі найбільше крадуть зовсім не вони. Почав про них забувати. Але іноді вони являлися мені. От коли гладиш сірого з короткою шерстю кота й притиснеш йому вуха до голови, то його морда схожа на ховрахову. Кіт не знає, що я при цьому хочу погладити не його, а когось схожого на нього — й іще не вбитого.

Уже не так давно, коли з"явилися мобільні телефони, я довго уникав користуватися ними. Бо тодішні телефони, принаймні ті, які доводилося тримати в руках, під час дзвінка вібрували й здригалися, мов живі, а з тильного боку були округлі, якраз як спинка ховраха, коли береш його зверху, щоб він не встиг тебе вкусити. Тепер мобільники вже інші, ні про що не нагадують, і в мене теж такий є.

×