Буває, вичерпуєшся, й нічого від тебе не зостається, окрім досвіду й практичного розуму. Все це байдуже іншим людям, з тобою про щось радяться й називають на "ви". Але ж сам бачиш, що ти щось втратив, непомітне для них і важливе для тебе.
У такі хвилини мені часто уявляється кінець вересня, поле, з якого зібрано буряки, а залишки прив"ялої бурякової гички — медово-жовті, як шпроти на чорному хлібі.
Чому саме це? Я довго думав і придумав. Можливо, мені хочеться бути коровою — бо вони люблять пастися на таких полях. І мій душевний авітаміноз викликає в уяві саме оте бурякове поле.
Мене втішає, що, йдучи звідти додому ввечері, можна пошукати ще груш або яблук в опалому листі попід чужими дворами. Корови взагалі люблять усяке отаке, про що приємно думати. От як соковиті стебла молодої кукурудзи. Шаную котів, але не уявляю, як їсти живих мишей чи горобців. А ще коти, як ніхто не бачить, бряжчать на столі між тарілок із недоїдками. Корова б так не зробила. Коровами дражнять дівчат. А це б міг бути й комплімент, коли йдеться про добру істоту з великими очима, які дивляться в туман. От що таке корова.
Я був верхи на коні
А ще вони багато чого можуть. Але тільки тоді, коли справді треба. Ну от, швидко бігати. Мені колись довелося переймати корову, яка чогось захотіла додому з поля. Я був верхи на коні й думав, що легко її наздожену. Корова ж не кінь. Справді, я легко її наздогнав, а завернути так і не зміг. Ми летіли галопом поруч, аж до села, до двору, де вона жила. Поверталися назад без неї. Й мені було соромно перед конем. Мені й зараз так буває, коли роблю якусь героїчну дурницю невідомо нащо. Й коня немає, щоб перед ним було соромно, а все одно.
4 
1
Коментарі
6