Чим хороші оці періоди загальмованих сподівань — тим, що ти заново з повагою згадуєш предків, яким доводилося переживати щось отаке або й гірше. І їхні пригоди, на відміну від твоїх, постають в оптимістично-завершеному вигляді — хоч і не хепі-енд, а таки ж і не кінець світу.
От у мене був дядько Грицько. Дуже молодим узяли його в остарбайтери і завезли далеко, аж до німецько-французького кордону. Дядько завів там приятеля, ровесника-француза, так само арбайтера. І ось у кінці війни, весна якраз була, як зараз, стали вони всі вільними, іди куди хочеш, без віз і аусвайсів, куди не глянь — Європа. А Франція — онде вона. І француз-приятель запросив Грицька до себе в гості. Рушили вони. Десь попереду наступала американська армія, й навстріч їй ішли вчорашні арбайтери, німці-біженці, й ті з вермахту, що не хотіли здаватися червоним. Отак їде автобус, повний есесівців, і з вікон стирчать стволи шмайсерів. Далі трапився хлопцям перший солдат-американець, здоровенний негр, і дав їм сигар повну жменю, а жменя в нього — як оця лопата, казав дядько.
Ну, погостював він у Франції й пішов додому.
Я змалку любив цю історію кінця війни й повернення додому. Мене тоді ще на світі не було і я не знав, що додому він прийшов аж через кілька років. Довідався про це набагато пізніше, і то непрямо. Якось у мене в китайському ліхтарику розбилося скло, а воно ж кругле, де візьмеш таке саме? І ось що зробив дядько Грицько. Налив у відро води, взяв шматок віконного скла у ліву руку, а в праву — ножиці, занурив руки у воду, поплюскотів там, наче рибу ловив, і вийняв скельце, майже ідеально кругле.
— Де ви навчилися?!
— Кожен мужчина мусить трохи одсидіти в тюрмі! — урочисто сказав він і смішно зморщив носа, й очі його були веселі.
Коментарі
2