У вечірній маршрутці на Вишеньки людей сиділо негусто, і всі їхали понуро й мовчки, чисто у бомбовозі. І тут в якийсь момент виник цей чоловічок. От якраз виник, інакше не скажеш. Бо спочатку його наче й не було, і всі його побачили аж тоді, коли він опинився коло шофера, позаду й трохи збоку. Він не нависав над шофером, як нависають ті, хто питає дорогу, а присів, зігнувши коліна — як ото дорослий присідає перед дитиною. Тільки тут все було навиворіт: шофер великий, як ведмідь, а цей чоловічок — дрібний, худий, без шапки, коротко стрижений і капловухий. Сидячи ото в такій позі, він сказав знизу вгору:
— А мені треба на Виноградну одинадцять.
Фраза як фраза, тільки звучала вона чудно, так, якби він замість неї сказав: "А мені треба Гоголя, академічне видання, том п'ятий!"
Це почули всі. Маршрутка нашорошила вуха — вона їхала ще мовчки, а вже весело.
Шофер, не повертаючи монументальної голови, сповістив:
— А Виноградну ми вже проминули.
— Дак це ж мені треба назад! — сказав чоловічок розпачливо-простодушно.
— Назад я не здаю! — серйозно повідомив шофер.
— Господи! — гукнув чоловічок якось так, немов це слово адресувалося комусь, хто був десь зовсім близько, може, на залізній покрівлі машини. Маршрутка засміялась. Я давно не чув такого теплого, веселого й зовсім не злого людського сміху. Мабуть, отак люди сміються, коли Бог справді десь недалеко.
Шофер загальмував, хоч вони тут ніколи цього не роблять, бо не положено. "Вам — назад, метрів триста!" — сказав він. Чоловічок вийшов у ніч, і на порозі повторив, уже тихенько:
— Господи!
Хто він був? І чого був так недовго? І чого з ним нам усім сміялося так легко, щасливо й гарно, як ми вже, здавалось, давно розучилися?
Коментарі