Маю особливого колегу. Він з"явився років два тому й сказав: хочу писати про нашу культуру! Як тут відмовиш? А писав він про поетів-піснярів, й усі вони у нього "великі". Я втомився з цим боротися. Отак він і прижився. Шкоди не робить, та клопіт в тім, що він зовсім не боїться "великих". Уздріє в коридорі поета чи міністра, й рветься поговорити про нашу культуру. Щоб не ускладнювати життя, я кажу: "Ти мені потрібен тут. Будеш знімати трубку й питати, хто там. Це дуже важливо. Зрозумів?".
Він кивнув і спитав: "А можна ще й трошки писати?" — "Але трошки!"
Він молодець, сидить на телефоні залізно! Повертаюся, а він: "Телефонувала дівчина з гарним голосом! Ви мене познайомите?" — "Ти спитав, як її звати? Ні? Як же я вас познайомлю?" — "Може, вона ще подзвонить?"
Та коли ці дівчата приходять, він вмить викочується, мов кіт з чужої кухні. Дівчата навіть не розуміють, що то було й де зникло.
Довідка є не у всіх
Якось він похвалився: "Шеф! Я написав про те, що Андрій Середа озвучив телесеріал "Горець"!" — "Чому саме про це?" — "Бо "Горець" — шедевр!" Я розсердився: "Це попса!" Але стало його шкода і я взяв текст. Там написано: "Коли вже українське ТБ щось озвучує, то це стовідсотково шедевр. А "Горець", сага про безсмертного шотландця, є саме таким, бо Дункан Маклауд і наш Андрій Середа — найкращі. Наші завжди найкращі!"
Ну, логічно. "Великі" іноді пишуть те саме. Когось із них я вигнав би геть за таке писання. А його — ні. Бо у нього принаймні є довідка про обмежені можливості. Чомусь усі, хто дбає про культуру, мають обмежені можливості. Але довідка є не у всіх.
Мені треба побути самому. Даю йому яблуко й кажу: "В касі є тобі гонорар. Йди візьми й гуляй!". Він зрадів, бо то перший його серйозний гонорар. Але його наступна репліка вразила мене в саме серце: "А яблуко я потім доїм — можна?".
2 
1
Коментарі