Коли осінь, стає затишно, немов я поміж своїх. Так було завжди, та лиш останнім часом пересвідчився, що вони справді є — ті, кого називаю своїми. От недавно ввечері сиджу сам на роботі й чую: хтось хоче увійти у вікно. А це третій поверх. Я скосив око до прочиненого вікна. Того, хто там, знадвору, ще не видно. Але по тому, як він шарудить і сопе — він явно товстенький, рудий і, мабуть, зубатий, чогось я так думаю. Він упертий: йому важко, а він хоробро вчепився за підвіконня й скоро буде тут. Уже трохи бачу його: справді, рудий, товстенький.
Потім я збагнув, що то сухий скручений кленовий листок. Та я ж спершу не знав цього, одначе не злякався. Отже, то був свій, бо інстинкти нас не підводять.
Але буває й страшно. От іду ввечері порожньою вулицею, аж це з асфальту хтось ураз зривається й з сухим шурхотом кидається мені під ноги. Мій загривок холоне од страху, хоч я й знаю, хто це. Це — собака, якого за день переїхали тисячі машин, тому він плоский, як газета.
Мій загривок холоне од страху
То й справді стара газета, яку кинув під ноги раптовий порив вітру. Але чому я злякався ще тоді, коли думав, що то собака? Може, ми з ним не зовсім свої, просто йому не було до кого кинутися й пожалітися на свою смерть?
А вчора ще дехто приходив, просто вдень. Дивовижний візит. Було так: я ковзнув пальцями по своєму підборіддю, якого два дні не торкалася бритва, й зрозумів — мій гість тут. Мені навіть не треба було бачити його. Про нього нагадував колючий дотик. Саме отакі їжачки — тепер, восени. Бо на початку літа молоді їжачки інші, колючки у них м"які, мов трава. Але я був радий і цьому, колючому. Свої!
2 
1
Коментарі
4