Батьківщина — це шок, якщо вдається побачити її дуже зблизька і знайти там когось живого, а ти цього не сподівався. Ти довго жив ніби ніде, й думав, що це назавжди, й ось раптом опинився вдома, де все — як колись.

Оце і є той самий шок, бо цього не ждеш, до цього не можна підготуватися чи захотіти, щоб так було — воно або є, або нема.

Недавно я пережив це.

Рано-вранці стояв у дворі — порожньому й запущеному. Краще було тут не озиратися, а мовчки собі вирубувати чагарник, якого наросло багато. Докурив і подумав, куди б викинути недокурок. Зробити це в такому місці здається дуже просто, а все-таки не хотілося кидати абикуди. Он у бур"яні — якась щілина, просто порожнеча, дірка та й годі. Туди й кинув недокурок. А він раптом завис, загойдався на невидимій павутині. А з глибини тієї порожнечі до недокурка заспішив павучок — подивитися, що воно там таке. Придивився, зупинився, згорбився й сів. Його поза — коліна вище голови — була печальна й докірлива. У мене вирвалося:

— Я ж не знав, що ти тут!

Я ж не знав, що ти мене любиш!

У шоковому стані завжди говориш щось не те. Приміром, тебе збила машина, лежиш у кюветі, морда в снігу, й чуєш, що жінка десь над тобою плаче. І кажеш:

— Я ж не знав, що ти мене любиш!

От і тут — розумнішого нічого не придумав сказати. Але тут завжди так було. Коли починав курити, у цьому дворі ще жили люди, перед якими це соромно, і неможливо передбачити, де на кого наткнешся й що йому скажеш. В обжитому домі ніколи нема нічийого простору, куди можна вторгатися — завжди там хтось є, навіть коли здається, що порожньо.

І ось усе знову повторилося. Я просто забув про обережність, про яку не можна забувати, коли повертаєшся на батьківщину.

×