Ніколи не був на Місяці. А оце думаю: якби побував, то що б із того вийшло? Мабуть, нічого такого, чого б уже не пережив на Землі. За останні тижні дещо таке сталося мені аж двічі. Раз — коли після дволітньої перерви поїхав туди, де виріс. Прийшов на наш куток — і не впізнав його. Є ще трохи близьких людей, а є й чужі. Їде машина повз тебе — і не піпікає, бо не знає тебе. Все заросло кущами, не стало видно дворів і городів, які часто сняться. То чи був я там, де хотів? А як був — то де воно? Ти його бачиш — коли ти не там. От і на Місяці так: якби опинився там — у небі не було б того місяця, який люблю. То нащо мені таке небо?
Взяли наших дівчат, сіли в машину
А вдруге це сталося, коли брат узявся показати нашу Яготинщину, де він живе. Взяли наших дівчат, сіли в машину, поїхали. У брата така робота, що він знає, хто тут де зостався, а кого вже нема. В дорозі ми були трохи печальні. Брат — через те, що знає, як тут було, і як стало. А я — бо вік прожив, а цього не бачив. В одному селі помітили бокову вуличку — не дорогу, а слід од неї, зарослий травою й густо обступлений деревами, чиї крони не пропускали сонця. Повернули туди й поїхали, як у тунелі. І в тупику побачили дивовижне місце, зовсім первісне. Баба сидить під ворітьми, коло неї коза пасеться, кури гуляють у високій траві, а четверо різнокаліберних псів кусають нас за колеса. І всі дивляться на нас так, наче це ми чудо, а не вони. "Кінець географії", — сказав брат, і ми рушили назад.
То була гарна поїздка. Увечері брат пожалкував тільки, що ми не доїхали до Добраничівки, де є стоянка давніх мисливців на мамонтів. Не жалкуй, кажу йому, бо отам, де баба з козою, трохи далі за деревами, запросто могли бути й мамонти.
Я наче аж побачив їх: темні, як копиці сіна в присмерку, тільки жовтуваті бивні блищать під молодим місяцем.
Коментарі