Диктатор

 

Колись я приятелював із незвичайним чоловіком. Це якось ураз обірвалося, а шкода, бо такі люди не повторюються.

Свого часу то був великий спец по свинях, сам казав: "Я в Совєцькому Союзі знав кожну свиню!" Коли ми познайомилися, він керував великим свинорадгоспом, що в середині 1990-х, у морі розвалу, стояв як острів. Те місце на одшибі. Люди там майже не матюкалися. Я спитав — чому, він пояснив: тут нема залізниці, от і не навчилися. І сам не лихословив, а язик мав — не дай Боже! Я бував у нього на нараді — за мізерну неточність чи невчасний рапорт він гриз підлеглих, мов Кайдашиха, гугняво, довго й противно. А вони — нічого: еге ж, директор нестерпний, а як без нього?

А ще він міг говорити віршами. Із тих імпровізацій пам"ятаю одну. Їхали ми з ним машиною по Києву, в ожеледицю. Він рулює й наспівує: "У нас попереду пежо-о… як ми ударим його в жо-о… то буде нам нехарашо-о!"

Я в Совєцькому Союзі знав кожну свиню!

У себе при хазяйстві він тримав дитячу художню школу й столичного вчителя-живописця. Той влаштував у Києві свою виставку картин, ми пішли дивитися. Директор каже: "Да, це іскуство!" Я скривився. Він додав мирно: "Ну, як уміє, так і робить!"

Отже, він хотів бути не вредним, хоч поза роботою. Якось ми поїхали за село — підвечеряти. Місце таке собі — поле, лісосмуга. А він розказує, що колись тут полював із колегами, а його мала дочка стояла коло машини. Вони підняли в лісосмузі куницю, й подітися тій куниці нема куди. І вона біжить до машини, стрибає дитині на руки й умощується там. Так і врятувалася. Йому важливо було розказати це.

А скоро ми побили горщики. Через дрібницю. Я зробив йому одну послугу в Києві й мусив відрапортувати по телефону до такої-то години ("Інакше я тебе не знаю!"). Тоді ще не було мобільних. Я не встиг. І він стримав слово. Більше ми не бачилися.

×