Четвер, 12 липня 2018 17:33
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Чужі одкровення

Чогось непросто буває переказувати чужі одкровення. Хоч вони дуже тобі подобаються, а все одно воно так, наче вдягаєш не свою сорочку. А от ця історія лягла на душу, як своя.

Почну з того, що днів зо два тому заїхав у гості до одного доброго чоловіка, з яким змалку знаюся. Приїхав — і привіз із собою дощ. І тепер ми з господарем, а він живе сам, сиділи під навісом на веранді, перед якою зеленів город. Спочатку чути було, як дощові краплі, кожна окремо, гулко падають на листя гарбузів. А далі — тільки рівний шум води. І ще грім зрідка торохтів оддалік, із того краю, де в господаря поле, засіяне ячменем, гектарів 60. Пора б уже й косити, тільки ж сьогодні мокро, і ми можемо просто поговорити. Балакаємо про всяку всячину, і хазяїн згадує, як восени вони удвох із сином орали те поле двома тракторами. А їсти з собою взяли не подумавши — недокопчену качку і ковбасу типу "московська". Усе не по моїх нинішніх зубах, каже він. Ну, їв чи не їв, а восени вечоріє рано, я й кажу синові: ти збирайся додому, тобі ж іще сьогодні на Київ їхать треба, а я вже тут сам дороблю.

Ну, той поїхав собі, а цей оре далі. А вже стемніло зовсім. Бачу, каже, здалеку по полю якась машина шукає дорогу фарами. Думаю, може, хтось зайців ганяє. Під'їхало воно ближче, а то син — привіз їсти. Знайшов таке, що мені можна.

Хмари лягли нижче, й у веранді серед дня стало темно. Тільки очі хазяїна блищали, може, він плакав.

— Другий би сказав: ну, ти тут, батьку, як хочеш, а я поїду. А він — ні. Уявляєш?

Уявляю. А ще знаю: той хлопець — не рідний його син.

І те поле я знаю — колись ми з тим самим хлопцем, ще тоді школярем, їхали звідти однокінним возом, якраз уночі. І це ніби дає мені право переказати чужу історію, що когось утішить.

Зараз ви читаєте новину «Чужі одкровення». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода