Довго дбаєш про те, ким бути. І от стаєш більш-менш таким, яким хотів. А потім намагаєшся згадати, ким же ти був до того. Й підозрюєш, що був кимось зовсім непоганим, а то й справжнішим за того, яким став. І вже таким не станеш знов. І цією печаллю немає з ким поділитися в обжитому середовищі. Вони не зрозуміють, їм треба мене такого, до якого звикли.
Зате в мене є добрий друг Юрик, якому Бог дав зупинитися там, куди я не можу повернутися — на стадії буття як хотіння. Він закінчив університет, але це не зіпсувало Юрика. Він живе у маленькому тихому місті, хоч виріс у Києві й скучає за ним, бо Юрик хоче всього і багато: компанійського спілкування, грошей, ватрушок і лимонаду, музики і дівчат. А ще він хоче бути автором романів і кіносценаріїв, яких задумав десятки і жодного не дописав, бо задумувати солодше, аніж писати. Я йому іноді кажу, що він щасливий. Юрик не вірить. Мовляв, легко вам, шеф, це казати, коли ви чогось вже досягли. Він вірить, що я підкажу, як це досягається. Наші стосунки — завжди стосунки молодшого зі старшим. І старший нібито я, хоч іноді воно повертається навпаки.
Ось і цього разу: він забомбив мене електронними листами, на які не було часу відповідати. Я так і одписав: вибач, не можу. Й одержав відповідь, що несподівано повернула мене туди, куди важко повертатися. Юрик писав: "Та не партесь, шеф! Я тут віршика настругачив. Зацініть!" Далі йшов віршик: "Обступили, блін, невдачі;/Люди всюди мудачйо…/ Зацідить би в пику здачі,/ Та зайвії проблеми мні нащо?/Обступили, блін, невдачі,/Знов усе не так і йо-майо!/ Але най все горить у пеклі,/Мені ж і так нічо!"
І так воно якось на душу пішло — як ото колись зелені яблука, незрілі. Їх їсти неправильно, одначе — яке кому діло. От хочеться та й годі.
1 
1
Коментарі
2