Якби я вмів літати, то літав би вечорами над малими містечками Слобожанщини та Полтавщини. Літав би повільно й низько, трохи вище рівня вікон, де жовте вечірнє світло. Там нема штор, а лише фіранки, над ними є просвіт, і мені видно, що там люди вечеряють чи щось роблять. А їхні діти граються з гусенятами, бо вже весна, але надворі гусенятам ще холодно.
Я давно знаю, що літав би саме так, щоб бачити все це. Іноді мені ці польоти сняться. А недавно це було зі мною майже наяву.
Це сталося два тижні тому, на виїзді з Глухова. Наш автобус — високий, ніби лондонський — плив одноповерховою вуличкою, і я все бачив у вікнах, бо був вечір і там світилося. А перед тим ми балакали з тутешнім чоловіком, який живе в одному домі вже триста літ. Тобто живе в домі, де жили його предки з XVIII століття. Ні, від початку XIX-го, уточнює він, та й це немало, і я заздрю йому.
Це сталося на виїзді з Глухова
І ось я повільно лечу над рівнем вікон цього містечка — так, як хотів. Але наяву це уривається враз, безжально: автобус швидкий, а місто мале. Обірваність польоту два тижні мучила мене. А вчора це несподівано завершилося.
Я стояв у підземному переході під Брест-Литовським проспектом. Навпроти — дядько з пачкою рекламних проспектів. Їх ніхто не брав. Лице у нього буре, а очі ясні. Раптом він рушив до мене. Не люблю нав"язливих. Але то було інше. Він спитав:
— Сто грам вип"єш?
Це прозвучало як "Ваша вельможність!". Але я відмовився. Він серйозно сказав:
— Вона домашня!
Аж почулося: триста літ — на однім місці. Мені ніби повернули обірваний політ. Та я знову сказав "ні". Він пішов назад. Я потім зрозумів, що зробив правильно. Коли бачиш диво — хай воно буде як сон, у якому нічого не можна взяти з собою.
5 
1
Коментарі