Віддяка за зроблене тобі добро часто не здається достатньою, й це обтяжує. Вперше я відчув таке ще студентом. Їхав нічним поїздом, на верхній полиці. Під ранок моя рука звісилась додолу. Жінка з нижньої полиці взяла ту руку й тихо поклала коло мене. Я вже не спав і був зворушений тим жестом, і не знав, чим оддячити, так і зостався той борг досі неоплаченим.
А чим далі живеш, тим більше набирається таких боргів, неоплачених чи оплачених не так, як, здається тобі, годилось би. І часто згадується історія, що трапилась уже давненько. Мене знайшла одна жінка, яку вперше бачив, зате знав її покійного чоловіка і свекра, що був другом мого діда, і її племінницю, природну блондинку з шоколадними очима, погляд яких на мені не затримувався.
Отже, ця жінка знайшла мене й гірко плакала, нагадувала про дорогих мені покійників, а ще передала привіт од блондинки з темними очима (може й неправда, зате безпомилково-правильно). А прохання в тої візитерки було таке: щоб я поміг її дочці — дівчинка стояла поряд, тихо, як миша — пройти на акторський факультет, бо дитина жити без театру не може. І знов заплакала. Довго чи коротко — я допоміг. І одержав віддяку: згодом та жінка, вже без дівчинки, гордо принесла пляшку самогонки, загорнуту в газету, і велику тараню, в газеті окремо.
Згадую це без насмішки й зневаги, бо сам собі часто чимось схожий на неї — особливо тоді, коли моя віддяка за чиєсь добро здається убогою й бідною, а іншої нізвідки взяти.
Між іншим, дівчинка успішно вчилася, хоч актрисою й не стала, пішла в рекламний бізнес. Одне погано: коли вийшла заміж, почала носити банальне прізвище — замість того, чудесно-химерного, під яким я знав її батька й діда. От про це чогось жалкую — хоч воно й не моє діло.
Коментарі