Недавно я їхав у автобусі з однією прецікавою парою. Може, це були брат і сестра, а то навіть син із мамою. Однак молоді обоє, смішні й круглолиці, як діти. Хлопець був більшим, але не старшим.

Судячи з їхньої бесіди, їм десь обіцяно два квитки на "Океан Ельзи", й вони їдуть за ними. Раді, що вперше побачать живого Славка Вакарчука.

І ось той більший, котрий насправді менший, раптом ляпнув, що треба взяти з собою ще й приятеля Костика. Однак квитків у них усього два. Менша, але насправді старша, враз розсердилася:

— Ти — свиня! Я нікуди з тобою не піду!

Він узявся виправдовуватись, що нічого такого не мав на увазі. Та вона була непохитною. Обоє замовкли. І по його круглому обличчю я зрозумів, що він теж сьогодні нікуди не піде — й квитки пропадуть.

Батько закліпав очима й промовчав

Мені дуже хотілося помирити їх, аби вони пішли туди, куди збиралися. Бо я розумів: той більший, котрий менший, ляпнув дурницю не тому, що не вміє ділити два на три. А тому, що коли на добрих людей падає якесь щастя, вони забувають арифметику. І їхня щедрість розходиться з їхніми можливостями.

Колись я таке вже бачив, але мені важко було б їм про це розказати. А історія така. Якось, за убогих хрущовських часів, мої батько й мати закололи порося. І сіли згадувати родичів, з якими треба поділитися свіжиною. Страх, скільки у нас тоді було ще живих родичів — кабана мало! Раптом батько згадав, що в нього ще є сестра, яка живе десь не тут. Мати розсердилася й сказала, що вже немає чого ділити. То була правда. Батько закліпав очима й промовчав.

Я нікому не розповідав про це. Однак і досі, коли чомусь хочеться заплакати, а воно не плачеться, згадую цю історію. І тоді в мене все виходить.

×