Колись давно я дуже хотів стати великим мандрівником чи дослідником чужих земель і народів, як ото Девід Лівінгстон або Миклухо-Маклай. Справді — дуже хотів. Бо ще не знав, що то не для мене — аж так, що важко придумати менш підходящу роль для такої істоти, як я. Може, оте моє давнє хотіння саме й народилося з неусвідомленого страху перед Маклаєвим життям, яке вимагало довгого і далекого перебування від дому, на острові, частина якого відтоді зветься Берегом Маклая. Я легко уявляв його собі, бо в мене був свій берег. Він починався в кінці городу діда Юрченка, де стояв прив'язаний до верби дідів човен. Далі берег тягнувся на кілька кілометрів аж до Сотничого. Цей простір вкладався в поняття "далеко", але не забирав часу більше, ніж треба, щоб дійти до кінця, пережити солодке й тривожне відчуття краю світу й повернутися додому ще до вечора. Якось не думав, що у Маклая воно було інакше. Його берег вимагав більше часу на подолання простору. Згодом я теж бував у таких краях, звідки ніяк не можна повернутися додому до вечора. Наче й звик до цього, а в підсвідомості таки зостався інший вимір для того, що "далеко". Наприклад, і досі, за звичкою, для мене Яготин — далеко, хоч туди було 15 кілометрів, але це щось таке, що ховалося за горизонтом і втрачало свою очевидність, а мені була важлива саме вона. Через те моє улюблене тодішнє "далеко" — хутір Божки. Коли ввечері на хуторі, в крайній хаті, засвічували світло, це було видно з нашого двору — не як далекий вогник, а як чіткий маленький прямокутник вікна. Я любив ходити туди, бо звідти можна озирнутися і побачити вдалині нашу хату. То було дивне місце, де все вже не своє, але ще й не чуже. Я й тепер люблю той відрізок дороги, хоч він і замалий для любові, особливо коли їдеш машиною, а не йдеш пішки.

×