Бельбас

 

У дитинстві в мене не було собаки. Я не думав, чому так. І матір не питав, та вже й не спитаю. А недавно бачився з двоюрідною сестрою Галею. Вона у дитинстві дружила з моєю матір"ю, як мене ще не було. От і говорили про це. У таких бесідах немов усе повертається. Бо те, що ти знав раніше — минуло. А те, що дізнався тепер — не минуло, бо воно ж ось тільки з"явилося.

І от Галя каже:

— Якось зимою, мені було літ п"ять, твоя мати принесла мені в пазусі руде щеня. Придумай, каже, йому ім"я. Я не зуміла, й вона сама назвала — Бельбас! Ми з ним спали в одному ліжку всю ту зиму. Потім виріс здоровенний — запрягався в сани й катав нас. Це було в Білоусівці, де ми тоді жили.

А я про Бельбаса ніколи не чув. Про Білоусівку чув: там мати зустріла батька. Він пішов у армію, думали ненадовго, але — війна, всіх наших розкидало кого куди, зійшлися не скоро.

— А що сталося з Бельбасом? — питаю.

Він прожив аж дванадцять років

— О, він прожив аж дванадцять років!

Я прикинув: отже, Бельбас дожив до сорок сьомого. Але ж за ті роки всі наші де тільки не були, невже й Бельбас із ними?

— Ні, — каже Галя, — він зостався в Білоусівці, в одної доброї бабусі. Так мені батьки розказували, щоб я не переживала.

Мабуть, через те моя мати мовчала про Бельбаса — він їй нагадував про всі інші розлуки та смерті тих і пізніших часів. Коли німці відступали, в нас лишився пес, поранений, не міг іти за ними. Лежав у заростях тютюну та плакав. Їсти не хотів і помер. Думаю, цього пса згадувати було легше — він не наш, то й біда не наша.

Ось чому пса в нас потім не заводили. Він з"явився пізніше — як я вперше оженився, потім розлучився, а в спадок зостався добрий пес, який зовсім не був у тому винен.

×