Усе дурне задумане як розумне. Принаймні у мене. Ну поглянь, кажу я собі: навколо тебе завжди є зо два десятки якихось зелених бевзів, яких ти просвіщаєш, допомагаєш підзаробити чи написати диплом, одвертаєш од згубного впливу московсько-америцької культури, рятуєш од зальотів і сповідаєш, коли вони хочуть женитися. Завершує цю достойну компанію один ветеран, чиї мемуари ти завжди переписуєш до 9 травня, річниці Курської дуги й оборони Одеси.
Чи ти не бачиш, що вони, паразити, в тебе на шиї сидять?! Та гони їх подалі. Гаразд, ветерана залиш, бо він каже, що воював в одному полку з твоїм батьком. Бреше, але принаймні вони з батьком ровесники, і то вже добре. А молодших отих — гони!
Це добра порада, але я хочу подумати: чому воно у мене саме так і не інакше? Може, в цьому є розумний задум, невідомий мені?
Я починаю розмірковувати й бачу, що задум справді є — на рівні дуже давніх інстинктів. У мені, очевидно, живе такий собі безіменний давньоруський князь, який мріє посісти власну державу й завести там свій народ. І дожити з ним спокійно до кінця життя — як того народу батько, в буквальному сенсі, бо там справді всі його діти.
Чи ти не бачиш, що вони, паразити, в тебе на шиї сидять?
Тоді це ще було цілком можливо: народити десятеро дітей, розселити їх тут і там, от і держава тобі! А нині по десятеро дітей не буває. Але залишається "інстинкт князя". Можливо, князь, отой, що сидить в мені, сподівається, що вся оця ватага виросте, заселить цілу вулицю, хат на двадцять, і хоч би в яку хату ми зайшли, там радісно кричатимуть: "Тато прийшов!"
От як мій князь логічно мислить. Треба ще буде спитати свого ветерана: може, і я в нього не один "син однополчанина"?
2 
1
Коментарі