Весна, виявляється, довга — як в армії. Мабуть, якраз там я й прожив її востаннє всю, од самого початку до переходу в літо. Там її ніяк не пропустиш, бо посеред весни міняли шинелі на ха/бе чи в кращому разі — на бушлати. І ти всім тілом чув у собі її повільну холодну течію.
А після того ми жили вже нарізно — я собі, а вона собі. Там, де бетон і асфальт, весну починаєш бачити пізно, десь аж тоді, як зацвітуть абрикоси. А вони ж одцвітають швидко, як потім і бузок, і через те ця пора здається короткою й уривчастою, й на душі якось так, наче або ти щось украв, або в тебе вкрали, і те й те погано — бо ні втіхи, ні користі, ні спокою. Так ото буває, коли київська електричка зупиняється на останньому полустанку перед Яготином. Люблю той полустанок розглядати, коли їду в зворотний бік. А як їдеш сюди — вже й не роздивишся, бо твоя станція наступна, і ти весь у метушні душевній.
Отака мені й весна — вже багато років, і звик до неї такої, вже думав, що така вона й є.
Аж ось перезимував там, де її зблизька видно, й побачив знов, яка вона насправді довга. Може, й од зими довша — бо в ній подробиць більше. Де ще той абрикосовий цвіт — зате густо всякого іншого цвіту. Проліски й дикі фіалки розпускаються з тією самою повільною невідворотністю, з якою сороки онде мостять гніздо на вербі. Ще повільніше цвітуть котики верболозу — великі, як молоді мишенята, зелені, жовті, а то й зовсім рідкісні, рожеві. Найшвидший, хто тут є — селезень, коли сідає на воду, або чапля, коли злітає з-під берега, та й вони роблять це плавно, немов дарують тобі час на щасливе розглядання, й завтра все буде так само, і нікому не треба спішити додому, бо всі ми вже тут.
5 
1
Коментарі