У десятому класі я хотів стати завідуючим курофермою. Потім на тридцять п"ять літ забув про це. Й от згадав кілька днів тому, як їздив туди, де це було.
Ми, троє дядьків, з дробовиком пішли до річки. Стріляти було гріх, а хотілося. Узяли три пластикові пляшки, наповнили водою з річки, повісили на вербі. Стріляли кроків із сорока. Влучили — й пішли геть не озираючись.
Отоді я й згадав про ферму. Бо стріляли ми навпроти того місця, де вона колись стояла, на тому березі. Гарне місце: луг, з трьох боків річка, з четвертого — поле до обрію, а тут гуляють кури з курчатами, в небі плавають коршаки, з поля приходять лисиці. А отам, де ми оце щойно були, вода прозора до дна, купаються діти, а у тебе є дробовик і човен, й дівчата просять: "Дядьку, дайте покатацця!".
Нас було тоді троє: я, Кася і Капітан, і ми думали, як жити далі. Отут, на цьому березі. Кася казав: "Я це не покину, мені все це видно з хатнього вікна. Я буду в колгоспі шохвером і бачитиму цю річку, коли захочу!" Капітан був з нас найталановитіший і не збирався лишатися тут. Бо хотів бути геологом, слідчим, актором студії Довженка і майстром спорту. А про себе я вже казав.
Стріляли кроків із сорока
Але якось воно сталося інакше. Кася працює зварником на заводі ЗБК неподалік мого київського дому. Якщо о чверть на сьому ранку гляну у вікно, бачу, як він іде на роботу: щодня о цій порі, п"ять разів на тиждень, тридцять п"ять літ підряд. Капітан зостався трактористом там, вдома, й не був більш ніким. Правда, коли служив "срочную" на флоті, ходив до берегів Африки. Але він підводник, і не бачив, яка Африка. Ясно, не така, як оцей берег, де ми стріляли.
Я думаю: чому нам так хотілося стріляти й чому ми потім ішли звідти не озираючись?
2 
1
Коментарі