Я досі знаходжу корисне в літературі. Ось у книжці "Архіпелаг ГУЛаг" читаю, як сталінські конвоїри глузують із бабці-баптистки.

– Який у тебе строк?

– Не знаю, синки. Бог відає. Скільки Він відміряє, стільки й сидітиму.

– Дурепа стара, 15 років тобі сидіти.

Іде час. Бабця не просить помилування. Але раптом у табір приходить папірець – звільнити негайно. І стара йде на волю.

Віднедавна мені подобаються наші опозиціонери. Їхня мета – 100 тисяч осіб на Майдані. У кожному заворушенні бачать початок революції.

Все марно. Люди сидять удома. Ні мовний закон, ні Врадіївська хода, ні штурм Київради – ніщо не може їх пройняти. Найкращі з опозиції зрозуміли це. Але продовжують сізіфову працю: ходять у народ і б'ються з "Беркутом". Без надії сподіваються.

Від початку щось пішло не так

Мені відомо, скільки це триватиме.

У дитинстві я вивів на прогулянку свою вівчарку. Навалило снігу.

Менші хлопці каталися на лижах. Прийшла ідея: я взуюся в лижі Толі Назаренка, візьму в руки поводок, а Валєрка Чамлай тікатиме від собаки. Тоді швидкісний спуск стане екстремальніший. Ідея всім сподобалася. Але від початку щось пішло не так. На швидкості одна з лиж застряла у сніговому переметі. Я впав, собака вирвався і побіг латати Чамлая. Ледве встиг відбити. Однак це було ніщо, порівняно з пошуком лижі. За 3 години ми перерили гектар снігової площі. Стало темно, а клятої лижі не знайшли. Толя плакав аж схлипував. Зрештою, його сльози мені набридли.

– Лижу знайду весною, – сказав.

І пішов додому.

Поночі весь у сльозах Толя прийшов до моєї матері. Дивитися на нього без співчуття було неможливо. Мама взяла лопату. Відкопала з першої спроби.

Прийде час і всесильний режим теж повалять із першої спроби. Як тільки Бог вирішить, що всі ми достатньо наплакалися й натрудилися напередодні.

×