Із понеділка по четвер я в Тальному. Випускаю місцеву газету й допомагаю матері. Потім повертаюся в Черкаси.

Матері під вісімдесят. По магазинах ходити важко. Процедура походу регламентована: мати пише мені на листку список покупок. Потім згадує, що треба купити щось поза списком. Дзвонить із мобільного.

— Юро, купи ще курячих ший для кота.

У дитинстві відвідини магазину були не такими. Мобільних не було, списків ніхто не складав, бо я ще нічого не забував. Мати вручала бавовняну сітку-авоську й відправляла до єдиного на весь Макотерчик продуктового магазину. Добре, якщо черга закінчувалася на сходах. Гірше, якщо спускалася донизу й закручувалася в кільце. У такому разі я вертався.

— Піду пізніше, бо черга велика, — пояснював.

Однак мати була невмолима.

— Хочу борщ варити, а вдома ні хліба, ні сметани нема! Стій поки не купиш!

Я плентався знову. У черзі взнавав усі містечкові новини. За годину купляв хліб по 16 копійок, цукор — по 78, чекав, поки продавщиця наллє з бідона олію в пляшку, а потім із іншого бідона — сметану в банку.

Тепер продуктові магазини на кожному кроці. Для жінок поважного віку це справжня проблема.

— Семенівно, а де це ви купили сироватку? — запитує мати сусідку.

— У містечку.

— В якому магазині?

— Та в тому, що вгорі сосасаса написано.

Мати розгублено змовкає. За кілька хвилин починає розуміти, що "сосасаса" це насправді "кока-кола".

Часом згадую свої дитячі походи в магазин із ностальгією. Хочеться, як у дитинстві, нікуди не поспішати, а постояти годинку в черзі, послухати теревені дідів у картузах чи бабусь у хустках. Подивитися, як продавщиця швидко рахує на рахівниці чи одним рухом скручує паперовий кульок для цукерок. А коли надійде моя черга, попросити пляшку кока-коли. Тільки щоб обов'язково — з бідона й на розлив.

×