Від Полікарпа до Мажора

Якщо мене запитати про головну подію 1988 року, я назву Євро-88. Той чемпіо­нат був особливий. Уперше його повністю показували по телевізору.

На третьому курсі радянські студенти педагогічних вузів їхали вожатими в піонерські табори. Сесію здавали в травні. Мій табір мав початися в серпні. Тому весь червень я був вільний. До того часу ми розбіглися з Лесею і дівчини я не мав. Жодні думки крім футболу мене не відволікали.

За два роки до цього збірна Лобановського вдало розпочала чемпіонат світу в Мексиці й драматично програла Бельгії. Я відчував, таке не повториться.

Словом, удома було добре. Не заважав навіть агресивний кіт Полікарп. Він мав дурну звичку залазити під стілець і дряпати за ногу всіх, хто проходить повз. Якось у Тальне приїхала двоюрідна сестра з 5-річною Лесею.

— Ой, котик! — зраділа вона й нагнулася під стілець. Через секунду на лобі з'явилися три криваві смуги.

А ще в червні прийшов з армії сусід. Я побачив Сашка Костенка, якого дражнив Костенком-Карим, при параді у військовій формі.

— Карий, привіт! Як справи? — запитав.

— Чьо такоє?

Правда за місяць він уже говорив українською й приходив їсти груші, яких не бачив два роки служби в Мордовії.

Ще того червня мати наказала викласти цеглою й зацементувати доріжку до хліва. Я впорався до початку чемпіо­нату. Лобановський і команда мене не підвели — виграли срібні медалі, обігравши Англію й Італію.

Відтоді минуло 33 роки. Дивлюся черговий чемпіонат Європи без пієтету. Розумію, що наша збірна не гратиме у фіналі.

У дворі теж сумно. Матері давно немає, а про ті часи нагадує заросла бур'яном доріжка, якою майже ніхто не ходить. Замість кота Полікарпа маю лагідного не в міру пса Мажора. Який чомусь люто гавкає на Сашка Костенка, коли той проходить вулицею.

×