У п'ятницю вибираємося з бухгалтером Андрієм по яблука в село Шаулиха. Він заводить стареньку "ладу-вісімку" й дорогою розповідає юнацькі бувальщини.
— Колись я з хлопцями прийшов на дискотеку в сусіднє село Майданецьке. Там дуже сподобалась одна дівчина. Запросив на повільний танець. Запитав, як звати. "Таня", — відповідає. Після танцю провів її до місця, але очей вже намагаюся не зводити. Гарненька така, запала в душу. Пропустив кілька швидких й знову запрошую на повільний.
— А що ти, Таню, завтра ввечері робиш? — питаю.
Її брови здивовано злітають.
— Узагалі-то я не Таня, а Люда.
Андрій запалює цигарку. Затягується й продовжує.
— У мене відбирає мову. Думаю, що хтось із нас дурний. Або я, або Таня, або Люда. Піднесений настрій зникає. Під кінець дискотеки наважуюся підійти й розставити всі крапки над і.
— Людо, — кажу. — Ти мені пробач, але я не зрозумів розіграшу. Спочатку ти сказала, що тебе звати Таня, а потім — Люда. Ти кожному хлопцю так представляєшся?
Дівчина сміється.
— Взагалі-то я — Іра. Таня й Люда — мої сестри-близнючки. Люду вже її хлопець повів додому. А Таня он стоїть оглядається.
Андрій знову робить паузу. Я згораю від нетерпіння.
— А що було потім?
— Та нічого не було. Поїхав я додому, й більше в Майданецьке на дискотеку — ні ногою. Такий великий вибір — не для мене.
За півгодини ми в Шаулисі.
Андрій до складу взагалі не йде.
— Я вдома маю, — говорить.
Кілька ящиків яблук запихаємо в багажник. Ще кілька — в салон. Дорогою додому починаю їх їсти. Даю Андрію для проби два червоних. Він усміхається й тягнеться рукою до третього.
— Бог любить трійцю, — каже.
5 
1
Коментарі
1