Зранку після дощу на вулицях Тального безлюдно. Вчора увечері я приїхав з Черкас, а сьогодні йду за покупками.

— Заодно, — думаю собі, — сходжу на старе єврейське кладовище. Подивлюся, як його облагородили.

До магазину АТБ іти 10 хвилин. Першу людину зустрічаю при вході. Знайомий дядько з лисиною продає квасолю.

Довкола нього крутяться кілька зграй бездомних собак. Час від часу вони влаштовують гризню.

— Проходь, не бійся, — підбадьорює продавець. — Вони своїх не кусають.

Після магазину рушаю на кладовище. Побачене розчаровує. Цвинтар із надгробними каменями ніби втратив шарм — хтось викосив траву навіть над могилами, що на горі над урвищем. А головне — все обнесено новим металевим парканом.

— Доброго ранку! — раптом чую над вухом.

Це привітався чоловік із велосипедом, який ішов стежкою. Я його не пам'ятаю, але вітаюся у відповідь.

Уже з кладовища попід дев'ятиповерхівку повертаю на маленький базар біля готелю. Йду швидко, бо добре на душі. Я вдома, і мене тут усі знають.

Продавщиця сиру й сметани дає всього з доважком.

— Ходи здоровий, Юрасику!

У Черкасах можна 100 разів сходити на базар, але такого тобі ніхто не ­скаже.

З обіду приїжджають родичі з Броварів. Щоліта Костя бував у баби — моєї тітки. Тепер хоче відвідати рідні місця. Ми з донькою сідаємо до них у машину. Починаємо з мисливського палацу графів Шувалових. У парку безлюдно, лише при вході сидять на лавочці двоє пенсіонерів — колишніх журналістів. Ми обіймаємося.

— Мене дивує батько, — каже Світлана гостям. — Якщо йдеш із ним через місто, він вітається з кожним другим. Тут на весь парк було двоє людей і обох батько знає!

Я не сперечаюся. Якби з нами був вранішній продавець квасолі, він підтвердив би, що Стригуна тут кожна собака знає.

×