Я люблю читати історії чужих утеч. Тільки не шансонні, а ідеологічні втечі справжніх бунтарів духу ХХ століття. Найкращі герої фільмів про втечу – "Шоушенк" та "Апокаліпсис" – ніщо, порівняно з радянськими відчайдухами – Георгієм Тенно чи Славою Куриловим.
Георгій п'ять разів тікав із таборів ГУЛАГу. Після кожної спроби його повертали, страшенно били, стерегли з потроєною увагою, доки він знову тікав. Хрущовську амністію сприйняв з образою. Вона не дала йому відчути себе переможцем і насолодитися справжньою втечею.
1974 року Слава Курилов біля берегів Філіппін вистрибнув із круїзного судна з символічною назвою "Радянський Союз" і три доби плив Тихим океаном, що кишів акулами. Загалом здолав близько 100 кілометрів. У лагуні біля острова Сіаргао, вкрай знесилений, видерся на кораловий риф. Це було серйозною помилкою. Гострим камінням Слава до крові подряпав собі коліна. Рану міцно перев'язав косинкою. Але страшенно боявся, що запах крові привабить акул.
В останні півроку я погано сплю. Мозок відмовляється переварити й осмислити те, що відбувається з Україною. Виявляється, усі попередні 23 роки наша незалежність була радше бутафорською. До справжньої – бракувало крові. Без крові Росія ще нікого не відпускала.
Я не знаю, чим закінчиться чергова спроба втечі України з корабля з назвою "Радянський Союз". Нас або знову впіймають, як Георгія, або ми таки видеремося на берег, як Слава.
Однак знаю напевне, що Росія воює з Україною не тому, що боїться нашого успіху й позитивного прикладу. Усе прозаїчніше. Ми довго були своїми в путінській лагуні. Однак після пролитої крові акула безпомилково відчула в нас чужака. Тепер на амністію годі сподіватися. Потрібно втекти по-справжньому.
5 
1
Коментарі
2