— Чого ти так рвешся в те Тальне? — дивується жінка. — В хаті холодно, пусто. Тільки гроші провозиш.

Я не можу їй пояснити, яке це задоволення піти зранку на тальнівський базар і купити сиру й молока. Або сходити на берег Гірського Тікича. Тут минуло моє дитинство. Якщо повернути біля Володі Щура, то виходиш на високу кручу. З цієї кручі мати колись гукала мене школяра обідати. Це завжди було невчасно, бо решта хлопців бігали самі по собі, а я мав обід за розкладом.

Колись на зорі незалежності ми пішли сюди з дідом Поляковим. Якраз було чергове українсько-російське загострення довкола флоту. Корінний росіянин Олексій Дмитрович із Липецька, який пройшов усю війну, казав:

— Дивися, Юрко, ось ці пагорби — стратегічні висотки. Їх мусите утримати.

У долині — гребля. Уверх за ­течією — очерет і куширі. Там я упіймав не один десяток линів. Нижче — швидка вода. Ігор Веселовський скидав грузило з вудки й ловив там сріб­лястих головнів.

Звідси я йду в бік водопою. Дорогою минаю невелику бухту, де ми з Ігорем збудували лавочку. Розкидали з неї шість бамбукових вудок і ловили карасів.

Ще трохи вище — місце, де хлопчаки перепливали на лівий берег. Там росла старезна верба, до якої хтось учепив тарзанку. Стрибнути з неї було божественним задоволенням.

Метрів за 30 до водопою ловили коропів. У сонячну погоду можна було видертися на кручу й бачити, як табуни з п'яти-шести велетенських рибин підпливали до рибалок.

За поворот Тікича я вже не йду. Тут мілина й пастушки з мого дитинства водили корів на водопій. Тут же й самі купалися.

Якось височенний Вітька Тишин переніс мене третьокласника на лівий берег, а назад нести відмовився. Я побрів сам і втрапив у яму. Був би втопився, якби не Сашко Крижний, який витягнув мене з того світу.

Після школи Вітька Тишин довго служив у російській армії. Років сім тому писав у фейсбуку, що ніякої України не існує. Писав завзято, так, ніби він ніколи не мав своїх місць на Тікичі.

×