Микитовича зустрічаємо в центрі Тального.

— Не роблять телефони, — скаржиться. — Віддав у ремонт. Нехай із двох стулять один.

Жінка розпитує про здоров'я.

— Яке там здоров'я у 94 роки? — каже Микитович. — Із паличкою ходжу. Після госпіталю ще гірше стало.

Говоримо кілька хвилин. Прощаємося, беремо торби і йдемо.

— А ви з базару? — питає. — Сідайте, підвезу.

Дружина дивиться з острахом на майже столітнього водія, але таки сідає в червону "Таврію". Я втішаюся думкою, що Микитович не перше десятиліття за кермом.

Влітку 1941-го він косив пшеницю на колгоспному полі, коли прийшли німці. За рік забрали остарбайтером. У березні 1945-го звідти звільнили американці. Микитович попросився воювати з ними проти німців. Йому вручили "віліс". І Микитович привіз ним полоненого німецького генерала. Іншим разом трохи не потрапив у лапи до похідної групи есесівців. Після війни збирався емігрувати до США. Але зустрів москвича, що пробирався на схід до своїх. Умовив їхати разом.

Микитович востаннє прокатався "вілісом". Янкі дали йому на прощання довідку, що служив у такій-то частині. Як тільки американці поїхали, "свої" зідрали погони, дали в морду й відправили на три роки в трудову армію безплатно відновлювати Донбас.

З часу розвалу Союзу дід намагався отримати статус учасника бойових дій. Дали 2009 року. Згодом пробував "вибити" американську пенсію. У сільраду Лоташевого подзвонили з Пентагона. Розпитували про Микитовича. Однак далі розмов справа не зрушила.

— Учора дивився з бабою військовий парад із Києва, — каже дорогою. — Жалкую, що мене там не було.

Я усміхаюся.

— А що б ви там робили? Просили міністра оборони США про пенсію?

–- Ні. Попросився би на фронт. Возив би хлопців "вілісом". А знаєш чого? Бо росіяни за Донбас досі не розрахувалися.

×