У школі я мріяв про справжній спортивний костюм. Те, що пропонувала радянська торгівля, нагадувало кальсони. Сині тонкі спортивні штани після кількох уроків фізкультури враз розтягувалися й безнадійно обвисали на колінах.
На початку 1980-х мамина знайома вийшла заміж за німця, яких у Тальному було повно. Вони будували газогін "Союз". Заодно ощасливили кількох дівчат, коли одружилися і вивезли їх у Німеччину.
Ольга пообіцяла — щойно приїде, обживеться й звикнеться, то купить мені спортивний костюм. Час ішов. Від Ольги не було ні слуху ні духу. Костюм мені навіть снився. Кілька разів бачив такі, коли їздив до тітки в Черкаси. Червоний із білими лампасами і трьома листочками та написом Adidas.
То був травень. Ми домовилися із класом Славка Піховшека про футбольний матч на стадіоні школи-інтернату. Я прийшов після уроків, поїв нашвидкуруч і зібрався бігти на футбол.
— Зачекай, — сказала мама. — Тьотя Оля передала тобі дещо.
Костюм перевершив мої сподівання. Він був темно-синій, справжній адідасівський із білими лампасами.
До горла досі підступають сльози, коли згадую, що було потім. Олімпійка підійшла ідеально. А штани були малі. Вони облягали ноги так щільно, що я був схожий на артиста балету, а не спортсмена. Здавалося, за два дні я виплакав усі сльози.
А кілька років тому старша донька принесла з побачення олімпійку свого кавалера. Червона з білими лампасами і вишитим написом England. Хлопець по неї не прийшов, і олімпійка залишилася в нас.
2012 року я навіть одягнув її пару разів, доки не нарвався на зауваження.
— Юрко, тобі морду давно били? — запитав сусід. — Ти забув, що Україна грає проти Англії?
Позавчора я перебирав старі материні речі й наштовхнувся на червону олімпійку. Виправ і сходив у ній по хліб. Ніхто й слова не сказав. Сусід напідпитку поплескав мене по плечах. Цьогоріч на Євро Англія гратиме проти Росії.
2 
1
Коментарі