Майже щодня зустрічаюся з Василівною. Вона продає газети. Страждає, бо в її квартирі поселилися родичі з Донбасу.
– Я цими гостями по горло сита, – Василівна хоче показати характерний жест рукою біля горла, однак стос газет притиснутий руками до грудей не дає цього зробити. – Ну, місяць побули, ну, два. А далі що? Сестра й племінниця сплять на моєму ліжку, а я товчуся на старому дивані. Племінниця ходила робити на сахзавод, але там сезон закінчився. Найбільша моя мрія – хоч годинку побути самій.
До Василівни підходять двоє покупців. Намагаюся піти, але вона помічає мій маневр.
– Зачекай, я ще не все розказала. Говорю їм: "Подзвоніть додому, в Горлівку. Може, там життя налагоджується?" – зітхає. – Сестра телефонує до родичів чоловіка. Мовляв, что у вас там да как?
"Да у нас все в порядке. Мы же не под хунтой живем! – кажуть ті. – Тут бандеровцами не пахнет! Телевизор смотрим регулярно. Новости российские намного интереснее украинских. А Украина все врет".
– О чем врет? – заводиться сестра. – Мне здесь пенсию дают без проволочек. Дочь на работу взяли. Постоянно по-русски разговариваем. Раз в четыре месяца помощь на коммунальные услуги дают. Рабов из Донбасса никто не привозил. Я живу в государстве, а вы после обеда нос на улицу показать боитесь. За стакан гречки на работу нанимаетесь.
– І віриш, – каже Василівна. – За якихось півгодини сестра геть розвінчала всю російську пропаганду. Тепер її родичі збираються приїхати сюди оформляти статус біженця. Не дай Бог, і ці попросяться залишитися. Сестра вже натякала, що у мого сина хата велика. Можу, мовляв, перебратися.
Василівна бачить стару знайому. Нашвидкуруч прощається й біжить до неї – ще раз переказати історію про слабкість російської пропаганди.
1 
1
Коментарі
1