— Мама померла, — каже телефоном товариш. — Була страшна закупорка вен. Я 100 разів говорив батькам — не їжте смаженої картоплі зі свининою. Не слухали.
Щороку в квітні я згадую Тамілу.
— Все наше життя — картопля, — казала жінчина подруга. — Посадили, викопали — і рік минув.
У середині квітня міняється спосіб твого життя. Дні стають довгими, ночі теплими, і невідомо звідки навалюється робота. Найперше — висадка картоплі. Знайомий привозить мішок елітної бульби голландської селекції. Тягну його на поїзд, засовую під сидіння. У селі позичаю велосипед і везу до тестя.
Жінка затверджує план роботи.
— Багато не садимо. Максимум — вісім вуличок. Працюємо удвох. Я варю дідусеві їжу й прибираю в хаті. Ти — на городі.
Наостанок дружина радить не підриватися.
— Не тягай важкі мішки. Помаленьку. Скільки зможеш — стільки й посадиш. Решту Оля з Миколою у неділю докидають, — на вихідних мають приїхати її сестра із чоловіком.
Перший рядок завжди дається найважче. Петляю, ніби віл по дорозі. На другому-третьому — вирівнююся. Через кожну четверту лунку — тверда земля. Це слід від колеса трактора.
Спочатку висаджую голландську білу. Починаю уявляти, яким великим буде врожай. Втягуюся, де й беруться сили. До обіду висаджую п'ять вуличок.
— Та докидай уже все! — радить дружина. Починаю згризатися — чому маю це робити? Згадую, як колись мене не відпустили з роботи. Родичі викопали половину городу й покинули. Свою я викопував сам.
— Юрчику, ну ти ж не такий, — Надя підкочується під милий бік. — Ну не такий же!
Зітхаю й беруся за лопату. До вечора валюся з ніг від утоми. Засинаючи, згадую про Тамілу. 2006 року вона виїхала в Канаду. Звідти щоліта літала на Кубу відпочивати. А це минулого року приїхала помирати в Україну — мала безнадійну форму раку. Без картоплі її роки виявилися занадто короткими.
1 
1
Коментарі
1