— У 16 років мене вже ховали, — розповідає 90-річний тесть. Увечері після картопляних жнив я люблю послухати його розповіді.

— Це був 1946 рік. Із Водяників мене мобілізували у фабрично-заводську школу відбудовувати Київ. Вряди-годи міг вирватися додому. Залазив на дах поїзда. Перед Городищем зупинилися. Ми з другом пішли купити ватрушок. Тільки-но злізли — свисток про відправлення. Подерлися знову. Стали на кругляки між вагонами. У товариша були поручні, а в мене — ні. Вагон смикнувся, і я впав донизу. Вдома товариш сказав, що мене зарізало поїздом.

Тесть робить паузу. Йому важко згадувати.

— Але мене Бог урятував! Бо навіть зі сходів людей затягує під колеса. Я ж упав просто з середини вагона! Ніби уві сні пам'ятаю, як прогуркотів потяг. Подивився на себе — руки, ноги є. Спробував підвестися — болить нога — перелом. Зустрічні відвезли в лікарню Городища. Там зробили операцію, а гіпсу немає. Прикрутили ногу дощечками. За три дні таки загіпсували. Залишили дірку для доступу повітря. Вона забилася. Нога почервоніла і погнало температуру до 42 градусів.

Лікарка сидить за столом і з кимсь теревенить. Чую, каже:

— Цей хлопець уночі помре!

У мене накочуються сльози.

— Тьотю, будь ласка, врятуйте!

Вона навіть голови не підняла. Ніби до стовпа сказав. Побачив на столі тарілку з сіллю. Дотягнувся й почав здирати гіпс. Втирав сіль. Гній чвиркнув аж до стелі. Миттєво впала температура. Прорізався апетит, але їсти в лікарні не дають. Увечері приїхав батько. Мав окраєць хліба. Отоді я вперше за тиждень поїв. Зі школи привезли клумак із продуктами.

Тесть знову зупиняється.

— А товариша наступного року поховали. Їхав із Києва на даху. Вночі бандюки виходили до залізниці й кидали залізний гак на мотузці. Якщо пощастить, могли зачепити чийсь чемодан. Іншим разом тягли людину. Дружок мій упав головою на каміння. Його клумак поїзд затягнув бозна-куди.

×