Літня ніч прекрасна й страшна водночас. Вікна моєї хати відчинені. За ними — аромат саду. В квітнику лютують цвіркуни. В кутку кімнати — малий чорно-білий телевізор "Сніжок". Разом зі мною Сашко Шпак і Олег Назаренко. Нам по 12 років. Дорослих нема й ми тішимося в передчутті ­пригод.

По телевізору — прем'єра. Показують "Пістряву стрічку" з Василем Лівановим у ролі Шерлока Холмса. Ми сидимо на ліжку й спираємося на стіну. З іншого її боку — груба. Будівничий вмонтував у неї три залізні труби. За його логікою тепло мало переходити з однієї кімнати в іншу.

Коли змія шмигає в душник і намагається вкусити дівчину, ми, не змовляючись, відсуваємося. Стає страшно. Всюди ввижається гадюка.

Олег мав ночувати в мене. Тепер сумнівається. Рветься додому. Сашко — теж. Зачиняємо вікна, дрижимо. Так минають хвилин зо 20.

— Та чого це я маю боятися? — каже Шпак. — Гайда до Маляренка красти черешні.

Перелазимо через паркан і опиняємося в дворі Степана Романовича — колишнього директора школи. Він — високий, сивий, інтелігентний — постійно з книжкою чи газетою.

Ліземо на черешню. Вночі не видно — де спілі ягоди, де зелепухи. Однак ми рвемо й тішимося. За якийсь час утрачаємо пильність і починаємо говорити голосно.

Раптом унизу починає щось шипіти. Звук наближається. Щось холодне й бридке падає мені на шию. Я уявляю змію. З переляку лечу сторч і біжу додому. Олег не бачить сітки, якою відгородилися Маляренки від Полякових. З розгону лупиться в неї і відскакує, як від невидимої стіни. Сашко стрибає на паркан. Чути тріск дерева.

Удома відхекуюся. Аналізую і здогадуюся про дідову хитрість. Напередодні він обмотав шлангом стовбур дерева. Почув крадіїв і пустив воду. Степан Романович читав "Пістряву стрічку" раніше за нас.

×