На дверях старої школи мене зустрічає Сашко Шпак. Відводить убік і по-змовницьки шепоче на вухо:

— Юрко, усі пацани домовилися не дружити і не розмовляти з Вітькою Тишиним. Він — зрадник. Розповів учительці, що ми вчора втекли з останнього уроку. Ти погоджуєшся?

У четвертому класі вже не можна зрадити колектив. Звісно, я — за. Проходить кілька хвилин і з'являється винуватець. Йому ніхто не подає руки. Вітька знічується від загального презирства. На його очах виступають сльози.

Я не витримую. Мені боляче дивитися на порушника конвенції. Підходжу до його парти, вітаюся і сідаю біля нього. Вітька дивиться вдячно, ніби Бровко з будки.

У той день я знайшов найвірнішого друга. З Вітькою ми ходили зустрічати сонце, купатися, ловити рибу, збирати металолом. Коли мені почала подобатися Оля Ткачук, Тишин теж закохався в неї. У сьомому класі я півроку хворів, і Вітька йшов не до школи, а просто до мене додому. Забирався лише тоді, коли бачив, що однокласники з портфелями поверталися з уроків.

Наступного року його батьки виїхали з Тального до Черкас. Без друга я сумував, але він виривався на канікули в Тальне й гостював у мене. А після школи Вітя зник. Вступив у військове училище й усе життя служив у Середній Азії. Торік Оля Ткачук сказала, що потоваришувала з Тишиним на "Однокласниках". Пишу йому.

Вітька відгукується. Він — відставник, живе в Краснодарі. Розпитує про спільних знайомих, передає привіт матері.

— А моя мама минулого року померла, — несподівано повідомляє.

Мені знову стає шкода старого друга.

Увечері ще раз заходжу на його сторінку. Читаю заголовки попередніх постів: "України немає в природі", "Шість областей України вимагають федералізації", "Крим — частина Росії".

Я німію від здивування. Уперше ­шкодую, що в четвертому класі не ­послухався Сашка Шпака.

×