Я живу на Макотерчику — західному районі Тального. У дитинстві ми билися з хлопцями із щебеневого заводу. Не любили й тих, хто мешкав у центрі містечка.
Я — дев'ятикласник, найстарший. Беру Толю, Сашка й Сергія і йдемо в кіно. Відповідальність — на мені. Дивитимемося комедію "Спортлото-82" Леоніда Гайдая.
Скляні двері кінотеатру зачинені. Якийсь хлопець тримає їх — не випускає надвір дівчину. Заграє. Чекаємо кілька хвилин. Нас не помічають. Це набридає. Відпихаю кавалера й відчиняю двері. За мить ми біля каси. Рахуємо копійки на квитки.
Раптом з'являється ображений залицяльник. Не сам — у супроводі старших пацанів. Б'є по долоні Сашка, й копійки із дзенькотом розлітаються підлогою.
— Після фільму ми з тобою поговоримо, — каже мені.
Заходимо в зал. Угорі, внизу, ліворуч і праворуч усідаються незнайомі хлопці. За півтори години виходимо. Надворі мене оточують півколом. Cупутники зникають. Я залишаюся сам проти двох десятків лобуряк.
— Цього слабачка я поб'ю, — думаю. — Але потім його друзі натовчуть мені пику.
Із кожною секундою півколо може перетворитися на замкнене коло. Вдаюся до останнього прийому бійця — зриваюся й тікаю щодуху. Позаду чую улюлюкання. Куди там! Біля міліції доганяю Сашка, Толю й Сергія. Вони ледве поспівають за мною.
Уранці Микола Тимошенко каже
в школі:
— Юрко, ти як Електронік. Ніколи не бачив, щоб люди так бігали. Вони пробували тебе догнати, гналися аж до Будинку культури й обламалися.
Розповідаю про пригоду друзям.
— Той виродок — восьмикласник з інтернату, — приносить дані розвідки Мишко.
Уп'ятьох ідемо до інтернату. Кривдника бачимо на стадіоні. Вчорашній герой теж помітив нас. Починає тікати. Кидаюся в погоню. Після хвилини шаленої гонитви розумію — його не наздогнати.
2 
1
Коментарі
1