Я мало розуміюся в сільському господарстві, але коли весною довго немає дощу — починаю непокоїтися.

— У вас не було дощу? — телефоную з Черкас сусідам Володьці й Сашкові.

Це почалося давно. Кажуть, рання осінь 1945-го в нашому райцентрі була суха. Баба брала за руку мою 7-річну матір і йшла на вокзал. Чекала діда з війни. Додому поверталася плачучи.

— Доню, коли повернеться наш тато? — питала.

Мала відповідала без сумніву.

— Коли буде дощ!

Якогось дня пустилася страшна злива. Баба нікуди не пішла. А увечері дід Пилип постукав у вікно.

До війни він був учителем у селі Мошурові. З фронту не любив писати. Його колишні учні та їхні батьки теж були небагатослівні. Половина з них додому не повернулися. 9 травня я сідаю перечитувати їхні останні листи, зібрані у книжку.

Леонтій Коломієць загинув 27 січня 1945 року в Угорщині. Останнього листа написав дружині.

"Здрастуй, моя Настюша і мої діти. Настюша, ти мені часто снишся уночі. Чи, може, дома шось не в порядку?"

Андрій Пономаренко перед смертю писав дружині Марії:

"Добрий день або вечір, моя дорога дружина Маша! Я думаю, ти знаєш, що служба моя хороша, тільки одне погано, що кривий. Бігати не можу, Гітлера доганяти. Вислав би тобі грошей, так у нас гроші не такі, а угорські. Але я узнаю, чи можна замінити. Як живий буду, вишлю. Бо ти знаєш, яке наше життя — два шаги від смерті. Вибач, що погано написав, бо пишу до лопатки в окопі. Кузьма Білан є живий. Майборода та Мазур — убиті".

Панас Чукало загинув 29 квітня в угорському Секешфегерварі. За тиждень до смерті написав прощального листа доньці:

"Здраствуй, дорога Пашо. Сповіщаю, що я живий і здоровий, але життя моє хвилинне. Зараз сижу в окопах на передовій і чекаю смерті з хвилини на хвилину. Добре, коли б це письмо не було останнім. Пока, дочко, прощай. Прости, може, чим образив. Споминай мене. Цілую крепко".

Коли дочитую до цього місця, завжди плачу. Шкодую, що на всіх дощу не вистачило.

×