Олег із дитинства

За 20 хвилин до закінчення робочого дня телефонує редактор "Вечірніх Черкас".

— Юро, сходи в "Хрещатик Сіті". Там представники уповноваженого з прав людини проводять захід. Уранці напишеш щось на сайт.

На дворі ллє холодний дощ. П'ю каву й вирушаю на засідання. Запізнююся на кілька хвилин. У залі темно. Показують фільм про спортсменку, яка вирвалася із села. Її мати не підтримує вибір доньки.

— Я все життя пропрацювала в селі й ти могла би! — каже з досадою.

У залі тепло й темно. Мене розбирає сон. Згадую, як у дитинстві ми грали в хокей. Збиралися вулиця на вулицю. У фіналі завжди виходили з вулицею Котовського. Вони мали двох неперевершених гравців — Мишка й Олега. Обоє прекрасно каталися, були технічними й швидкими. Але сварилися між собою весь матч. Олег був світлий, синьоокий і червонощокий, ніби яблуко. Михайло дражнив його клоуном.

— Клоун, я зробив ривок на 20 метрів, а ти мені пас не віддав!

За хвилину знову.

— Клоуняро, ти в обороні сьогодні відпрацьовуватимеш?

Олег огризався, але терпів.

Фільм закінчується й учасники починають обговорення. Я не витримую, йду додому. На ранок дивлюся свої записи й не можу скласти жодної цільної картини. Телефоную організаторці.

— Усе розкажу, — щебече в трубку. — Я вас запам'ятала. Ви отой сивочолий чоловік, що сидів у куточку.

Я мало не падаю зі стільця. Так мене ще ніхто не називав.

— Як ви сказали? — дивуюся. — Сивочолий? Хіба ви не знаєте, що сивочолим у цій країні можна називати лише одного чоловіка.

Розпитую її про захід і кладу слухавку. Намагаюся забути цей випадок. Але "сивочолий" не виходить з голови. Хіба я вже такий старий? Увечері чомусь знову згадую Олега. Після школи він поїхав учитися до Києва й більше не повертався. Тепер, мабуть, теж сивочолий. А якби залишився в Тальному, досі був би клоуном. У крайньому разі сивочолим клоуном.

Уявлення не маю, на яке слово він мав би ображатися більше.

×