— У мене на руках помирав молодесенький хлопець, — голос сусідки Марії Дмитрівни ніколи не тремтів. У передостанню війну вона була медсестрою й бачила забагато смертей. — Ти тільки мамі напиши про мої останні хвилини, — просив. — Скажи їй, що я нікого не любив у житті, крім неї. Напишеш, де мене поховали. Обіцяєш?
Сусідка зітхала, а потім продовжувала:
— Він був зовсім не готовий до смерті. Я так і написала його мамі.
А потім розповідала, як познайомилася зі своїм Льонею:
— Узимку в мороз неподалік позицій під брезентом лежало щось складене в штабелі. Я загнула край і жахнулася — то були вбиті. Гора вбитих. У замерзлу землю їх ніхто не ховав. Заплакала. До мене підбіг молодий капітан і почав утішати. Потім подарував гарне трофейне дзеркало.
Діда Полякова не стало раптово. На Івана Купала він попорав на кухні й зайшов до веранди. Сперся на диван і так закляк — серце.
Життя для Марії Дмитрівни втратило сенс. Коли моя мати заходила провідувати її, сусідка казала:
— Людо, ну навіщо ти зайшла? Щойно тут був Льоня. Ми з ним так гарно говорили, як у молодості. А тепер він зник.
Згодом сусідка зовсім забула про живих. У видіннях розмовляла з давно померлою бабою Шепчихою, яка колись навчила її плавати в річці Синюсі.
— А хто ви така? — одного разу поцікавилася в матері.
— Як же, Маріє Дмитрівно. Ми ж із вами 45 років прожили поруч. Я Люда, ваша сусідка.
— А ваші батьки хто?
— Пилип Григорович та Марія Марківна. Знаєте таких? Тільки вони давно померли.
— Померли? Не може бути. Я ж їх так добре знала. А вас не пригадую.
Вона довго лежала у прохідній кімнаті. Коли я зайшов провідати її сина, вона ще дихала. Вийшов і помітив жовтизну на обличчі. Невістка поклала на губи дзеркало. Дихання не було.
2 
1
Коментарі