— Я жив при дев'ятьох правителях, — згадував дядько. І перераховував. — Пілсудський, Гітлер, Сталін, Хрущов, Брежнєв, Андропов, Черненко, Горбачов, Кравчук. Зараз десятий — Кучма.

У дитинстві я любив слухати дядькові оповідання. Для мене, радянського піонера, вони були як казки Шахерезади.

— Моя баба крала з торби буквар і малювала дулі навпроти портрета Пілсудського, — починав дядько. — Не могла пробачити йому утворення незалежної Польщі. Мовляв, за царя було добре. Коли 1939-го прийшли совіти, баба раділа. Ледь не з рук виривала їхні гроші, казала, що це — справжня валюта. Лише згодом зрозуміла, що большевицька армія мало схожа на царську, а їхні гроші — пустопорожні папірці. З горя баба засумувала, а потім померла.

Я не вірив своїм вухам. У голові не вкладалося, що сільська баба любила царя, а померла, коли встановилася радянська влада.

— Мій дід тужив недовго — рік чи 2, — продовжував родич. — Коли знайшов собі нову наречену, йому виповнилося 70. Обраниці було 18. Дід виводив коня на вулицю, де сиділи на лавці й грілися на сонці баби — його однолітки. Стрибав у сідло й мчав чвалом на побачення. Баби були в захваті.

Тут дядько робив драматичну паузу.

— Одного разу жених перестарався й перестрибнув через сідло. З ­усієї сили гепнувся на землю. Підвестися не зміг. Баби на рядні занесли його до хати. Весілля довелося скасувати. Дід протягнув ще кілька років. Після падіння випрямитися вже не зміг. Помер, коли дізнався, що його обраниця вийшла заміж.

Лише про себе дядько розповідав неохоче. Але я знав його історію. Коли з Польщі до СРСР рушив поїзд із колишніми остарбайтерами, він учепився за поручні. Так і приїхав за тіткою в чужу країну. Після раптової смерті тьоті Галі дядько не їв і не пив. Цілими днями сидів за столом і дивився в одну точку. Помер від горя.

×